|
  |
| НОВИНИ | НАГОЛОС | АНОНС | ПОШУК | ПРО НАС | КОНТАКТ | Четвер, 23 серпня 2007 року. |
| РУБРИКИ | ||
| Актуальна тема | ||
| Інтерв'ю | ||
| Закон | ||
| Дiловi iнiцiативи | ||
| Hi Tech | ||
| Вибори | ||
Прикарпатськийтуристичний портал
![[Valid RSS]](../banners/valid-rss.png "Validate my RSS feed"){kind=small}
| Актуальна тема | ||
| То капітан на Підгір'ї... | |||
| 24 серпня в українській історії має подвійне значення. День незалежності збігається з днем смерті найвдалішого карпатського розбійника Олекси Довбуша. Впродовж кількох століть Довбуш, як і за свого життя, був не тільки видатним карпатським героєм, але й нашою альтернативою усім окупаційним режимам і державам. | |||
| Виявляється, що саме такий образ непокірного анархіста і поважної людини водночас ідеально відповідає уявленням сучасних українців про стосунки між державою і особистістю. 24 серпня 1745 року смерть найвдалішого опришківського ватага Олекси Довбуша стала останнім актом спектаклю, необхідним для повноцінної героїзації, міфологізації і канонізації Великого Гуцульського Героя. З того часу Довбуш став живішим і впливовішим, ніж у найкращі роки свого життя. Парадокс історії полягає в тому, що образ легендарного опришка якнайкраще відповідає справжнім, а не декларованим ідеалам сучасної незалежної України. На тлі епохи Олекса Довбуш з'явився у наших горах у часи, коли найвищим критерієм добра і зла була краса і велич вчинку. Довбуш не був ні першим, ні останнім опришком. Але його легендарну славу можна пояснити лише тим, що саме він і лише він зумів зрозуміти, наскільки ефективною може бути ефектність. Кожен поступок отамана був добре прорахованим сценічним епізодом, котрі відігравалися, нанизувалися й укладалися у те, про що можна було складати розповіді, легенди, перекази, чутки і фантазії. Усвідомлення елементу гри зробило Олексу Довбущука тим Довбушем, який убивав дідька, захищаючи Бога, і не міг вигадати жодного бажання за винагороду. За сучасними мірками, Довбуш був бандитом і розбійником, грабіжником і вбивцею. Страшенно звабно так вибудовувати сценарій його життя. Особливо після періоду фальшивої радянської історіографії, котра зробила з цього розбійника борця за соціальну справедливість, видатного діяча народно-визвольного руху, виразника класової боротьби українського селянства проти поневолення Західної України магнатами кількох іноземних держав. У радянській іконографії не обійшлося і без таких радісних мотивів, що Довбуш не робив різниці між експлуататорами чужими і українськими (і, звісно, мусив мріяти про возз'єднання гуцулів з великим російським народом). Однак обидві версії є однаково неправдивими. І ще гірше — не цілком правдивими. Адже вчинки і віру Довбуша не можна відривати від реалій його часу. А було так. Ще тривала українська колонізація Карпат, котра почалася якихось двісті років тому. У гори приходили люди, котрі шукали волі від панщини, ситості і незалежності. Ліси, ріки, полонини видавалися раєм після покріпаченої, перенаселеної і вичерпаної Галичини. Спочатку справді все було добре. Але досить було освоїти якийсь кавалок багатої пустки, як польський король дарував ці слободи за певні заслуги чи через корупційні ходи якимось шляхтичам-магнатам. Ті переважно мешкали десь далеко на Підгір'ї. Але то було законно їхнє, тож повинно було давати прибуток. Магнати віддавали свої абстрактні володіння в оренду дрібнішим шляхтичам. А ті віддавали села в руки лихварям. І вся ця багатоповерхова система вимагала податків, лісу, поташу, дьогтю, риби, м'яса, вовни, меду, хутра, коней, сіна.... А ще всілякі державні роботи — дороги, мости і так далі. Нещодавно вільні і заможні поселенці раптом опинилися просто чиєюсь власністю. Оскільки тодішні уявлення про справедливість не мали нічого спільного з гуманізмом, то система застосовувала найжорстокіших способів визиску і покари тих, хто не був з нею згідний. Власне ці нерозумні методи господарювання привели до того, що у горах з'явилися опришки. Серед знедолених і покірних зажди знаходилися такі, котрі протестували супроти системи у відповідний часові спосіб. Такі люди йшли далі у гори і ліси, відмовляючись працювати у неволі. Вони зрікалися селянського щастя, віддавалися ризикові позазаконності. Єдиним способом їх виживання ставав розбій. Єдиною життєвою метою — кривава помста. Плюс всілякі насолоди як компенсація власної жертовності. Калейдоскоп подій У такому розгардіяші з'явився Довбуш. Крім геніального відчуття ситуації, в опришківський рух він вніс ще один дуже вагомий мотив. В часи абсолютної віри у Боже походження монаршої влади (коли навіть Хмельницький не знав, як йому бути з визволеною Україною) Довбуш уявив себе царевичем у Карпатах. Олекса Довбуш народився у 1700 році в Печеніжині у дуже-дуже бідній родині. Цікаво, що до 1738 року, коли вперше записано про напад ватаги Довбуша на рідний Печеніжин, зовсім невідомо, що діялося у його житті. Цілковиті апокрифи. Як з Ісусом чи Іллею Муромцем. Лише народні легенди уміють прояснювати подібні прірви. Довбуш був пастухом і пас кози (це нижче, як вівчар). Був дуже слабенький і над ним знущалися інші пастухи. Але добре стріляв. На образу міг відповісти влучним пострілом з рушниці (слабкість, образи, нерви, стрільба — укладається у цілість). Його все ж часто били, і він бував голодним. Але голова працювала добре, Олекса став опришком. Спочатку ватагував разом з братом Іваном. Трохи грошей передавали родині. Передовсім користалися з каси жидів-лихварів. Але вже були авторитетами. У 1739 році якийсь селянин вперше замовив їх на цивільну справу — захистити від нападків його рідних братів. Все вдалося, брати більше нічого не хотіли. Того ж року, однак, сталося непорозуміння між Олексою й Іваном. Бійка в корчмі у рідному Печеніжині була такою щирою, що Іван розгаратав бардкою (топірцем) ногу рідному братові. З того часу попід гай зелененький ходить Довбуш молоденький, топірцем си підпирає на ніженьку налягає. А Іван пішов на захід — у Бескиди. Доходив аж до Сяну. Одній сільській церкві подарував свій ніж, на якому були записані всі убиті. Правдоподібно, що Довбущуки згодом помирилися. Бо у 1744 Олекса, який ніколи нікуди не ходив випадково, раптом опинився у Турці, там. де працював Іван. Як би там не було, але від 1738 Довбуш став медіальною особою. Про нього і про його походи постійно щось записують у хроніках і судових документах. Сам він у той час жив справді як гірський князь. Його тактика будувалася на топографії і ефектності. Обминаючи дороги, переходячи верхами, його загін встигав бути у дуже різних місцях за дуже короткий час. Здавалося, що він одночасно всюди. Спочатку Коломийщина, потім Делятинщина, Богородчани, Уторопи, Довгопілля, Кути, Ясенів, Микуличин. Всюди кривава пімста і кілька фраз, котрі запам'ятовують уцілілі свідки. Довбуш на той час вже вбраний у найдорожчий одяг, його прикраси і зброя просто розкішні. Він розкидає серед натовпу золоті монети, запрошує цілі села до корчми, де чемно розплачується за все червінцями. З ним його жінка і дванадцять найвипробуваніших опришків. Він починає розсилати маніфести. Він спалює боргові книги під час кожного нападу на лихварів. Не знати, чи виходило то на ліпше, але гуцули бачать у ньому втілення власних мрій про гарне життя. 4 жовтня 1741 у Довбушеві щось переломилося. Він прийшов у Голосків біля Отинії до шляхтича Карпінського, з яким просили розправитися за якусь кривду. Попереджений Карпінський забрав усі коштовності і втік до лісу. Але наказав приготувати для страшних гостей добру вечерю. У домі Довбуш застав лише жінку шляхтича Розалію, котра якраз народжувала дитину. Розбійники зайшли до покоїв. Місцева жінка, котра приймала пологи, попросила отамана не кривдити дитини, яка щойно зайшла у світ, і запросила до вечері. Довбуш змилосердився і просив назвати дитину Олексою. Після відходу опришків повернувся батько і назвав сина Францішком. Згодом він став великим польським поетом, завдяки його оповіді про те, що сталося, Довбуш став ще й байронічною постаттю польського романтизму. Через рік на Буковецькій полонині бригаду Довбуша переслідувало військо Потоцького (лише дві з половиною тисячі, смішно, коли йдеться про тодішні порожні гори і примітивну стрілецьку зброю). Опришки заманили вояків у таке місце, де могли постріляти їх з горбів. А Довбуш, лежачи у засідці, почув, як жовніри говорять між собою — пощо нам ця служба, у мене малі діти, мене взяли насилу, як там жінка... Олекса Довбуш дав знак, щоби не стріляти. Натомість зовсім інакше все відбулося у Борщеві. Пан Злотницький був настільки бурим, що селяни зібрали делегацію, яка мала нести скаргу до столиці. Злотницький їх перестрів і закатував буками. Жінку одного, котрий утік, разом з малим сином забрав до двору і дуже над ними знущався. Десятилітнього хлопчика зробив мішенню і врешті застрілив з пістоля. Жінка якось добралася до Печеніжина і замовила Довбуша. Дванадцять опришків пробралися у замок разом з вечірньою худобою. Злотницького катували страшенно, так, як тоді було прийнято. Він пропонував будь-який відкуп. Але Довбуш сказав ще одне зафіксоване у документах речення — "не по маєтки твої прийшов, а по твою душу — аби ти людей ширше не мучив". Бучацька операція страшенно налякала цілу державу. Довбуш став ворогом номер один. Проти нього ціле зрушення. А він тим часом зник з території Польщі. Довбуш взагалі дуже уміло користувався прикордонними можливостями Гуцульщини. Він постійно маневрував у куті, де сходилися Польща, Угорщина і Молдавія. Його базою була угорська Ясиня. Там, між іншим, він нічого протиправного не робив. І угорці толерували його як елемент, що дестабілізує ситуацію у сусідній країні. Загинув Довбуш романтично, але якось дивно. Прийшов лише з двома хлопцями до Дзвінчука у Космачі. Двінчук трохи перед тим викликався вбити опришка за винагороду шляхетськими привілеями. Двох таких самих Довбуш уже знищив. Треба було розібратися зі Стефаном. Але Дзвінчук стрілив першим. Рана не була смертельною. Чомусь хлопці втекли, полишивши отамана. Довбуш вмер від втрати крові на очах космацької громади. І йому дуже поталанило, що ті часи були повільними. Через день мертве почорніле тіло почали везти гуцульськими селами до Коломиї. Там порубали на дванадцять частин і виставили на палях на пострах у цілому Покутті. Найгарніші легенди Стрілив ґудзиком у дідька. Здобув незвичайну силу. Перевертав скелі. Мав багато любасок і ще більше дітей. Найкращою любкою була Дзвінка, Штефанова жінка, з якою взяв тайний шлюб у Криворівні. Коли зустрівся з косівським засновником хасидизму і хотів його вдарити топірцем, то бартка якимось дивом зависла у повітрі. Роздавав гроші бідним. Відвідував Відень на запрошення цісаря. Не брали його жодні кулі, тільки одна, зачарована. Позакопував безліч скарбів у цілих Карпатах. Від його погляду мліли звірі. Його пістолі, перстені, ножі і бартки знаходяться у кожній ліпшій колекції гуцульських старожитностей. А найліпшою є легенда про те, що Довбуш воював за Україну. Тарас ПРОХАСЬКО, Галицький кореспондент |
|||
| 23-08-2007 08:40 - ПІАР | |||
| обговорити на форумі | |||
версія для друку 
|
|||
|
| Архів |
23-08-2007 08:40 
